Лісова криниця
Колись у лісі був ставок —
Криниця лісова.
Поїла звірів і пташок
Вода його жива.
Та, кажуть люди, від добра
Недовго до біди.
Прийшла до лісу дітвора,
Побігла до води.
Хтось, камінці жбурлявши, гравсь,
Хтось черевик знайшов,
У воду кинув і сміявсь,
Як той на дно пішов.
В криницю падали гілки,
Якийсь протрухлий пень,
Всілякий мотлох і пляшки...
То був жорстокий день.
Як вона плакала тоді!
І з нею разом — ліс.
Але в забрудненій воді
Не видно було сліз.
Минув той день, та — не біда.
Були і інші дні.
Вже нежива була вода:
Смітник чорнів на дні.
Колись зелені береги,
Тепер були брудні.
Пташки літали навкруги
Зажурені, сумні.
Тепер вона вже заросла,
Красуня лісова
Колись, розказують, була
У ній жива вода. (Л. Бутрім)
***
Берізка
Чом ти плачеш, красуне струнка?
Чом зажурена й тиха така?
Не сумуй, озирнися навколо.
Он тобі посміхнулася тополя.
Небо чисте, ясне, голубе
Обіймає ласкаво тебе.
Вже весна заквітала в гаї,
Кучеряві коси твої.
То, чому ж ти, берізко, сумна?
А у відповідь каже вона:
«Злії люди згубили мене.
Мабуть, серце у них кам’яне.
Бачиш, рана глибока яка!
З неї сік — моя кров — витікає.
Скоро зелень покриє гаї,
Прилетять гомінкі солов’ї.
Я любила пісні солов’їв,
Та для мене не почути той спів —
Це для мене остання весна.
Я помру. Ось тому я й сумна».
Ні, берізонько, ти не помреш,
І у зелені ти розцвітеш.
Я тебе не покину, кохана,
Залікую тобі глибоку рану.
Я замажу її, обгорну.
Ще не раз ти зустрінеш весну! (Л. Бутрім)
***
Хай квіти живуть!
Зрізати квіти —
Це значить убити,
У вазі вони неживі.
Живі — що на волі,
В саду чи у полі,
У лузі рясніють у траві.
Дивитися сумно,
Як мертві красуні
Схиляють голівоньки вниз.
Коли б моя воля,
Була б у них доля —
Тягнутись до сонечка ввись. (Л. Бутрім)
***
Людино, ХТО ТИ?
Людино, хто ти — цар природи?
Ти ким себе в ній відчуваєш?
Ти сушу підкорила й води,
Ти вже й на небо зазіхаєш...
Озвався хтось: «Вона — цариця,
А я — слуга її покірний,
Її дитя, її десниця,
Її частинка невідривна».
Говорить другий: «Мабуть, батьком,
Бо за нею доглядаю».
А третій мовив: «Цар, звичайно, —
За неї я відповідаю».
Ми підкорили сушу й води,
Дари природи витрачаєм,
А справді царського підходу
Усім нам так не вистачає.
Бо цар насправді — це господар,
А не владика-марнотратник.
Людино, будь царем природи
І бережи її, як матір! (Л. Бутрім)
***
Сирітка
Мама ведмедиця мовила сину:
— Ти зоставайся, а я по малину.
Не одкривайся. дитино, нікому.
Вийшла і вже не вернулась додому.
Довго ведмедик сидів самотою,
Довго не відав, що став сиротою.
Лапку смоктав і журився сирітка,
Ждав терпеливо, та голод — не тітка.
Кволий, заплаканий виліз з барлогу,
Треба ж у когось шукати підмогу.
Бачить — людина! Наївному звіру
В серце людина вселяє довіру.
Нагодувала малого, зігріла,
Справді, як меншого брата, зустріла.
Прикро одне лише: навіщо сирітку —
Зразу ж у клітку?! (О. Пархоменко)
***
Мисливцям
Не люблю я вас, мисливці,
Більше, ніж вовків.
Ви стріляєте з рушниці
У пташиний спів.
Утікає звір без тями,
Постріл доганяє.
Плаче другий день без мами
Бідне зайченя.
Видно, змалку не читає
Вам ніхто казок,
І, мабуть, у вас немає
Рідних діточок. (А. Бортняк)
***
Рак та риба
Скрутно жити стало рибі,
Стогне риба в синій глибі.
Мовить раку: «Ох, той люд!
У ріку зливає бруд!
Не вода у нас у річці,
А помиї в каплиці!».
Бідна риба ледь не плаче:
— Що робити, брате-раче?
Рак убрався у броню:
— Я ріку обороню,
Я той люд, — грозився рак,
Як щипну, буде знак! (О. Пархоменко)
***
Журавлик
На болоті, біля річки,
Там, де вогко тхне теплом,
Ми знайшли кумедну птичку
Із пораненим крилом.
Довгі ноги, сірі крила,
На голівці чорний чуб.
Погляда на нас несміло:
— Ой, болить, не полечу!
Що ж тут бідній пташці мучитись?
Краще хай у нас живе!
І зостався в нас приручений,
і одужав журавель.
А як осінь вже настала,
Хмари в небі попливли,
Потяглися попід хмари
В край далекий журавлі.
Потяглися попід кручами,
Понад простором степів.
І журавлик наш приручений
Теж здійнявся й полетів! (Н. Забіла)
Немає коментарів:
Дописати коментар