Якось надворі було холодно, йшов дощ. Ми всі помітили, як потихеньку
згасають яскраві кольори осені. Безжалісний вітрисько зривав різнокольорові
листочки з дерев і відносив їх далеко-далеко.
Здавалося, що все навколо сумне: небо, люди, дерева, птахи - всі
сумують, що відходить золота осінь.
Здалеку ми помітили, що на горбі люди зупиняються, щось уважно
розглядають і йдуть звідти веселіші. Цікаво, що це там? Бачимо — це невеличкий
кленок. А на ньому листочки яскраві такі, жовтаво-зеленаві, золоті, багряні.
Жовтенькі схожі на гусеняток, що примостилися спочити на тонких галузках. І
такі вони лагідні та безпомічні. Здається, де вже їм утриматися, коли такий
вітер.
Коли це бачимо, підійшов юнак — обламав усі гіллячки, жодного листочка
не залишив. І чомусь раптом здалося, що довкола стало порожньо-порожньо,
сумно-сумно...
- Як ви вважаєте, цього юнака як правильніше назвати - «людиною» чи
«дикуном»?
- Хто, на вашу думку, є ворогами лісу?
- Чи можна назвати людину найстрашнішим ворогом лісу?
Життя без дерев було б неможливим. Це джерело кисню, захист річок,
ґрунтів. Хочеться низько вклонитися зеленим друзям за їхню щедрість.
Той, хто любить паростки кленові,
Хто діброви молоді ростить,
Сам достоїн людської любові,
Бо живе й працює для століть!
Проблем екологічних видав час.
Зникає ліс — невже немає ради?
А що, коли кожнісінький із нас
Хоча б єдине деревце посадить?
Дерева...
Нам доля дарувала це добро,
Руками прадідів доглянуте дбайливо,
Тож бережіть його, як птиці жар-перо,
Це найбагатше в світі диво!